Психологічна служба ДНЗ

В дошкільному навчальному закладі працює практичний психолог - Новікова Віта Віталіївна

Стаж роботи на посаді - 10 років

Кваліфікаційна категорія - спеціаліст

Графік роботи

Дні тижня	Робота з дітьми	Робота зі співробітниками	Робота з батьками
Понеділок	10.00 - 12.00 15.00 - 16.00	14.00 - 15.00	09.00 - 10.00
Середа	09.00 - 12.00	14.00 - 15.30	15.30 - 17.30
Четвер	09.00 - 12.00 15.00 - 16.00	---	---
Пятниц'я	09.00 - 12.00 15.00 - 16.00	13.00 -14.00	---

Первісток та друга дитина в сім'ї: чи безумовна любов

      Коли в родині з'являється друга дитина — це, безсумнівно, велика радість для батьків. Та чи так само щасливо почувається первісток? Адже вся увага та любов батьків, як йому здається, відтепер належатимуть молодшому братику чи сестричці. Розглянемо, як слід діяти батькам, аби в старшої дитини не виникало ревнощів до малюка, і щоб її турбота про нього була природною та щирою?

СИТУАЦІЯ

      У сім'ї двоє дітей: шестирічний хлопчик і трирічна дівчинка. Відколи народилася друга дитина, мир у сім'ї змінився на майже по­стійну «війну». Хлопчик грубий із сестрою: не підпускає її до гри, проганяє, а то й відштовхує. Жаліється, що вона заважає йому, бере його речі та псує їх. Сестричка плаче чи не щодня. Невже брат не ро­зуміє, що має любити й оберігати її? Адже він старший, сильний, на­ставник і захисник. Чому він такий злий до сестри?

ВАРІАНТ РОЗВ'ЯЗАННЯ

      Здебільшого батьки вважають, що з народженням другої дити­ни в сім'ї нічого не зміниться — вони любитимуть обох дітей, а діти любитимуть одне одного, адже вони народилися у люблячих бать­ків. Проте не все так просто. Народження брата чи сестри може ста­ти справжнім випробуванням як для первістка, так і для всієї сім'ї.

      Найперша помилка батьків — абсолютна впевненість у тому, що старша дитина безумовно має любити молодшу. Насправді, для того щоб первісток ставився до другої дитини з любов'ю, батьки ма­ють із появою малюка любити старшу дитину так само, як і до його появи. Батькам варто зрозуміти: із народженням малюка старша ди­тина за одну ніч не перетворюється на дорослого.

      Дорослість старшої дитини, звісно, зручна для батьків. І вони щодня й щогодини намагаються пояснити первістку, що він уже дорослий, тож має бути більш самостійним і намагатися обхо­дитися без повсякчасної опіки батьків. Однак дитина бачить зо­всім іншу картинку, яскраво описану хлопчиком п'яти з полови­ною років: «Вони завели собі малюка і люблять його. А мене вже не люблять. Бо я вже виріс, я — дорослий. Тепер він маленький, а маленьким може бути лише хтось один».

     Така поведінка батьків руйнує впевненість дитини в їхній лю­бові. А ревнощі й боротьба за батьківську любов подекуди закріплю­ються в свідомості дитини на довгі роки.

      Діти різного віку по-різному реагують на появу молодшої дитини в сім'ї. До півтора року дитина реагує цілком спокійно, оскільки не усвідом­лює цієї події. Якщо ж дитина старша, то вона, безперечно, звикла до того, що єдина у мами з татом. Аж раптом стикається з необхідністю ділити лю­бов батьків, їхню увагу і тепло з ма­люком.

      Увага до немовля неминуче ско­рочує і час, який раніше мама проводила з первістком. На думку бага­тьох фахівців, із появою в сім'ї другої дитини головну роль має взяти на себе батько. Адже як молодша ди­тина, так і старша, не мають бути об­ділені увагою, ласкою та любов'ю. Ситуація, коли дитині говорять «ти вже дорослий, засинай сам», хоча ще кілька днів тому мама сиді­ла поруч і співала колискову, — старшій дитині зовсім не зрозуміла, і вона не хоче з нею миритися.

      Діти у віці від 3-х до 5-ти років та й старші готові боротися за увагу й любов батьків будь-якими доступними їм способами. Нерід­ко старша дитина стає збудженою і навіть агресивною, у неї часто змінюється настрій. Інколи можуть виникати і соматичні розлади.

      То як батькам варто реагувати на ревнощі первістка? Насам­перед слід усвідомити, що любити молодшу дитину старша може на­вчитися лише з їхньою допомогою і лише тоді, коли вона сама буде сповнена батьківської любові.

      Не слід карати і картати старшу дитину за прояви ревнощів стосовно молодшої. Покарання може змусити дитину замкнутися в собі, накопичуючи образу та злість усередині. І «зірватися» вона може у найбільш недоречний момент. Тож ліпше нехай старша дити­на вголос висловить свою образу: у такому разі їй можна усе пояс­нити, усунути тривогу й розвіяти сумніви в тому, що мама з татом люблять її, як і раніше.

      Також не слід вимагати від старшої дитини турботи й ніжності, бажання гратися з молодшою. Бажання первістка допомагати бать­кам опікуватися малюком має бути природним: батьки мають ство­рити сприятливі умови для того, аби воно виникнуло.

      Не слід порівнювати між собою старшу й молодшу дитину, наголошувати на успіхах однієї чи невдачах другої. Адже це спровокує ще більші ревнощі, образи та агресію. А ще не можна віддавати мо­лодшій дитині речі старшої без її дозволу. Старша дитина має право на свої іграшки, свою ковдру чи іншу невеличку особисту власність.

У молодшої дитини не має бути привілеїв лише тому, що вона молодша, а у старшої — лише тому, що вона старша.

Практичний психолог: дитячий садок № 2/2016 стр.49 Автор Олеся Ригель

Звертаємося до незадіяних резервів виховного впливу

      Усталені уявлення та погляди дають змогу дорослим швидко й легко приймати рішення, як реагувати на ту чи ту ситуацію. Кажуть, так мозок спрощує собі життя. Натомість дитина лише вчиться жити. Тому дошкільний вік — саме той період, коли дорослі мають унікальну можливість закласти основи правильних, як їм здається, уявлень та поглядів, передусім морально-етичних

      Дорослі у своєму прагненні сформувати в дитини стійкі мораль­но-етичні уявлення та погляди зазвичай стежать за її поведінкою. Щоб дитина не порушувала правил співжиття, її приструнюють, зу­пиняють, присікають, наставляють, призвичаюють просити виба­чення тощо. Такі «традиції» виховання передаються з покоління в покоління як найбільш адекватні й правильні за будь-якої ситуації. Та дорослі не враховують, що сама дитина у цьому процесі залиша­ється ніби осторонь: вона не розуміє, чому потрібно робити так, а не так. Із віком ця прогалина в усвідомленні може трансформуватися по-різному під впливом особливостей становлення дитячої особис­тості. Тому важливо звертати увагу не на обгортку дитинства, а на його змістове наповнення.

      Питання змістового наповнення дитинства знову потребує ува­ги психолого-педагогічної науки. Зокрема, тривогу викликає скоро­чення часової тривалості дитинства: сучасне покоління швидко дорослішає. Кіно, телебачення, ритм життя, наука і техніка створю­ють атмосферу, в якій дитинство втрачає кілька років. А вкороче­не дитинство частіше трансформується в потворні форми, часом трагічні.

Поборюємо найнегативніші емоції

      Численні психолого-педагогічні дослідження засвідчують, що більшість дітей старшого дошкільного віку правильно оцінюють і розрізняють, що таке гарне й погане, добре й зле, корисне й шкід­ливе; здатні навести приклади гідних вчинків із життя, ранжувати поведінку людей зі свого оточення тощо. Водночас науковці заува­жують, що морально-етичні правила співжиття, засвоєні в дошкіль­ному віці, не стають автоматично регуляторами поведінки, не ске­ровують її на користь морального вчинку. Передусім це стосується ситуацій, коли зіштовхується Я егоїстичне з Я іншого.

      Дитина ображена: «Він мене обізвав!», «Він перший мене штов­хнув!», «Вона намовила подружок, щоб зі мною не гралися!», — емоційний вибух стає на захист свого Я, осуджуючи Я іншого. Зрештою, процес взаємозвинувачення припиняють дорослі, заспо­коюючи сторони конфлікту звичними тезами на кшталт «потріб­но жити дружно». При цьому дорослі знехтували необхідністю осмислити палітру переживань дитини, яка зазнала збиткувань: як почувається, про що думає, як сприймає дії «агресора», що саме допікає і як надовго це залишиться в її пам'яті тощо.

      Егоїзм і заздрісність, що дорослі деколи спостерігають у дітей дошкільного віку, здебільшого не викликають занепокоєння, їх вва­жають звичайними витівками зростання. Адже звично чути: «Діти жорстокі», «Діти — егоїсти», «Подорослішають, зрозуміють — і все минеться...».

      Разом з тим науково доведено, що емоції, зумовлені егоїзмом і заздроща­ми, — найнегативніші переживання, що спонукають людину до вкрай амораль­них рішень і вчинків. У такому контек­сті психологи пропонують по-іншому осмислити приказку «Справжній друг пізнається в біді». Та й життя переконує: людина розкриває свою сутність не в біді й печалі, а у радості, успіху, коли у спільному переживанні емоційного піднесення нема і тіні за­здрості. Тому доречно перефразувати цю народну мудрість: «Справ­жній друг пізнається і в біді, і в щасті».

Покарання має викликати в дитини не просто переживання розплати за скоєне, а незадоволення собою, вчиненим, висловленим тощо, — це значно гостріші й глибші переживання. Це — джерела совісті, власної гідності, перші цеглинки для формування самодостатньої особистості

      Дітей зазвичай заохочують відгукуватися на труднощі одноліт­ків, висловлювати підтримку, надавати допомогу. Але з такою самою увагою потрібно навчати дитину радіти успіхам дру­зів, захоплюватися їхніми хорошими вчинками, висловлю­вати адекватні емоції. При цьому дорослий має уважно стежити за проявами заздрісних емоцій у дітей. Не варто заспокоювати себе думкою, що в ранньому віці емоції швидкоплинні і не лиша­ють глибоких слідів. Доведено клінічно, що заздрісні переживан­ня впливають руйнівно як на здатність дитини будувати взаєми­ни з іншими, так і на її внутрішнє Я.

      Уже в ранньому віці заздрісність може глибоко запасти в скринь­ку емоційної пам'яті та притягувати поступово споріднені пере­живання. Так зароджується «іржа» в душі, що болісно рефлексує на цілком, здавалося б, нормальні ситуації, коли сприйняте дитиною вступає в суперечку з бажаним особистісним. При цьому дитина ви­казує поведінкові реакції не емпатійного, а агресивного забарвлення.

      Як спрямувати егоїзм і заздрісність дитини на користь їй са­мій та її оточенню? Ніяк! Натомість їх необхідно одразу нівелювати в особистісній розмові, зосередивши увагу дитини на її позитив­них якостях. Загалом до таких дітей потрібно віднайти доволі де­лікатний підхід. Однак дорослі зазвичай не відстежують потаєм­них, глибоких причин такої поведінки дитини, а лише фіксують її значно пізніше — як особистісну рису. У такому разі доволі часто так і не вдається допомогти дитині позбутися заздрісних сплесків, що нерідко призводить до патологічних душевних страждань вже у підлітковому віці.

      З огляду на це слід обережно застосовувати різні форми змагань між дітьми дошкільного віку й водночас реагувати на ті, що вини­кають стихійно. Адже дошкільники здебільшого не здатні адекват­но оцінити свої можливості й можливості однолітків, об'єктивно сприйняти перемогу (свою чи чужу) — ні розумово, ні емоційно. Тому змагання пробуджує негативні почуття й риси характеру: за­здрісність, образливість, підозрілість, невпевненість у собі, — що, відповідно, створює в дитячому колективі емоційне напруження, шкодить дружнім взаєминам.

      Щоб запобігати можливому негативному впливу змагальнос­ті,  батьки повинні не ставити ніко­го з дітей у приклад власній, ні з ким її не порівнювати. Дитині слід змагатися самій із собою, а дорослий має всіляко сприяти цьому («Сьогодні ліпше, ніж учора, а завтра буде ще ліпше»).

Нівелюємо привабливість зла

      Не забуваймо, що дуже часто зло доволі привабливе, прикраше­не фантастичними, чарівними атрибутами. Тож діти відгукуються власною фантазією, захоплюються та емоційно захищають його, зре­штою, готові його наслідувати.

      Дівчинка шестирічного віку висловилася: «Добро перемагає  в казці!», — і з нею погодилися інші діти. У відповідь на запитан­ня дорослого: «А ще коли перемагає добро?», — діти стали пере­лічувати назви казок. Варто замислитися над такою реальністю.

      Інформаційний простір, у якому зростають сучасні діти, мало не щодня демонструє зловісних персонажів. І лише такого досвіду достатньо, щоб п'ятирічні діти, — знаючи всі правила співжиття, вміючи розпізнати добре/погане, гарне/потворне навіть у діях сво­їх однолітків, — у різноманітних конфліктних ситуаціях легко «по­збувалися» цього знання. Так, якщо обставини дають можливість обрати гуманний, але, зрештою, невигідний, спосіб розв'язання ситуації, то більшість дітей ігнорує такий шанс та керується винятково егоїстичними міркуван­нями. А за потреби дитина знайде собі виправдання, пе­рекрутивши подію, чи ж одразу попросить вибачення, знаючи, що це безвідмовний спосіб уникнути проблем.

      У гуманній педагогіці дотримуються принципу виховання на доброті й добротою. Що ж він передбачає? Створення «тепличних» умов з метою захистити дитину від сил зла? Може, тому й утвердили в дитині переконання, що здолати зло можливо завдяки надприрод­ним здібностям, якими наділені лише улюблені казкові персонажі. Але гуманна педагогіка наголошує, що виховувати дитину доброю маємо не для того, щоб вона уникала зла чи схилялася перед ним, а задля формування неприйнятного ставлення до зла. Тому од­разу, з найперших зустрічей дитини із проявами несправедливості та поганих намірів, маємо навчати відповідно емоційно реагувати, проявляючи доброту до скривдженого та ігноруючи «зловмисника».

Використовуємо цілющу силу слова

      Дитина поводиться так, як себе усвідомлює, як про себе думає. А власну думку вона формує на основі того, що говорять про неї до­рослі. Тому потрібно постійно «нагадувати» дитині, що вона — напо­леглива, самостійна, старанна, здатна подолати будь-які труднощі, домогтися бажаного результату тощо. Поступово дитина й сама так почне мислити — і самовдосконалюватися! Зауважте: жодного нега­тивізму, нетерпіння, докорів. Слід привчати дитину мить поміркува­ти, щоб визначитися. З огляду на це емоційна стриманість — важ­лива риса, яку мають виховувати в собі педагоги та батьки.

      Зауважимо, що покарання як ви­ховний метод в роботі з дошкільника­ми є небажаним. Допустимі різні форми зауважень, обмеження активності, заборона бажаної розваги, висловлення свого розчарування поведінкою дити­ни, її вчинком. Утім і під час застосування до дитини таких форм покарань необхідна передусім емоційна стриманість дорослих. По­карання має викликати в дитини не просто переживання розплати за скоєне, а незадоволення собою, вчиненим, висловленим тощо, — це значно гостріші й глибші переживання. Це — джерела совісті, власної гідності, перші цеглинки для формування самодостатньої особистості.

Виховувати дитину — мистецтво і радість. І чи не найважли­віше в цьому мистецтві — навчати її з раннього дитинства вихову­вати себе саму.

На цьому шляху потрібно використати всі життєві ситуації, коли дитина, виявляючи свободу власного Я, робить «недозволені» кроки. Мудрість дорослого в тому, щоб спосіб покарання спровокував у дитини корисні переживання, викликав бажання саму себе обмежити, стримати, повестися по-іншому в подібних ситуаці­ях. Для цього слід дібрати потрібні слова, що пронизані любов'ю, на які дитина зрефлексує переживаннями на кшталт: «Я не хотів так учинити...», «Якось саме собою вийшло...», «Мені дуже шкода...», «І як тепер далі бути?..».

      Певно, найадекватнішим результатом покарань у дитинстві і є переживання незадоволення самим собою, зародження так звано­го «каяття», що є, однак, лише початком довгого шляху формування у дитини моральної стійкості як основи людяності.

      Слід усвідомити, найвищою ціллю дорослих має бути вихован­ня в дитині доброти самої по собі: активної, діяльної, що перемагає зло, зневажаючи, не приймаючи, долаючи його сліди. Деколи для досягнення цієї цілі достатньо буде звичайного слова. Приміром, дедалі частіше сучасні лікарі всерйоз стверджують, що самі слова «любов», «доброта», «дружба», «мужність», «честь», «турбота», «спів­чуття» чинять сильний цілющий вплив на хвору душу, що без них і ліки бувають безсилі.

Практичний психолог: дитячий садок №2/2016 стр. 35 Автор Світлана Ладивір

Щоб свято було святом

     Виступ на святковому заході — це відповідальна подія, напере­додні якої діти часто бувають напруженими, розгубленими, надмір­но збудженими, а інколи навіть наляканими. Оскільки святкові ран­ки, театральні постановки в дитячих садках проводять доволі часто, практичний психолог має вміти налаштовувати дітей на майбут­ній виступ перед великою кількістю глядачів, заряджати їх пози­тивними емоціями та впевненістю за допомогою відповідних психо­логічних прийомів.

Батьки — особливі учасники дитячого свята

      Батькам варто пам'ятати про свою особливу роль під час під­готовки до свята, в якому бере участь їхня дитина. Вони мають демонструвати дитині своє позитивне ставлення, схвалення, упевненість і підтримку. Тому їм слід бути присутніми на кожному такому заході.

      Щоб допомогти батькам усвідомити це, можна запропонувати їм виконати таку вправу.

      Уявіть себе на місці сина чи доньки. Вам страшно, на вас див­ляться десятки незнайомих очей, незрозумілий персонаж, на­приклад, Метелик-велетень, вимагає, щоб ви прочитали вірш, і навіть рідна мама не може (бо відсутня в залі) або, ще гірше, не хоче (бо відштовхує, присоромлює і наполягає, щоб ви поверну­лися на сцену) врятувати вас від цього «кошмару». Якщо дитина під час святкового ранку раптом заплаче або по­проситься до вас на руки, не намагайтеся її відштовхнути та змусити повернутися на сцену.

      Якщо мета батьків — виховати дитину, яка не боїться виступати на сцені, то не варто обмежувати її в спілкуванні. Нехай розмовляє з ді­тьми та дорослими, виступає під час сімейних посиденьок, у компанії друзів чи перед бабусями (звісно, це має бути за власним бажанням, а не з примусу). Бажано підтримувати будь-яку ініціативу дитини.

Святкові ( роз )чарування

      Свято для дитини — це час приємних сюрпризів, довгоочікува­них подарунків, нових вражень і, відповідно, сильних емоційних переживань. Щоб враження були лише позитивними, дитину тре­ба підготувати до події. Психологічну підготовку дитини до участі у святковому заході батькам варто розпочинати з себе, аби уник­нути виникнення проблем не лише в дитини, а й у всієї сім'ї. Тож практичному психологу стануть у пригоді рекомендації для бать­ків «Як підготувати себе та дитину до свята».

Страх аудиторії

      Завжди були і є діти, які відчувають сильні переживання через те, що їм доведеться читати вірші, танцювати чи співати перед гля­дачами. Декого з них навіть перспектива цього так лякає, що вони відмовляються вчити бодай кілька рядочків вірша. А буває і навпа­ки: дитина залюбки вивчила вірш і раптом у найвідповідальнішу мить не може промовити ані слова. Дитина все забула чи не змогла подолати страх? Чому так відбувається?

      Дитина справді може розгубитися в присутності великої кіль­кості дорослих незнайомих людей. Адже одна річ — вивчити вірш і прочитати його вдома перед мамою, татом і бабусею, а зовсім інша — на сцені перед глядачами. Особливо, якщо в дитини немає досвіду виступів на святкових заходах.

      Перший вихід дитини на сцену може відбутися зовсім не так, як очікують батьки. Однак вважати це серйозною проблемою не варто. Рано чи пізно дитина все-таки звикне виступати перед іншими, не­знайомими дорослими. Зокрема, вона може навчитися цього в шко­лі, коли відповідатиме біля дошки. Звісно, професійним артистом чи красномовним оратором вона може й не стати, однак уміння висту­пати не будуть зайвими для неї.

Страх помилки

      Подекуди дитину на сцені опановує страх іншого походження — не публічності, а страх зробити помилку. Дитина боїться забути вірш чи пісеньку, сказати щось не так або зробити не те, чого очікують від неї дорослі. Таку ситуацію справді можна назвати проблемою, при­чину якої слід шукати в поведінці батьків. Здебільшого саме батьки свідомо чи несвідомо формують у дитини подібні страхи. Наприклад, дитині необхідно підготувати вірш або вивчити пісеньку до дитячо­го свята. Мама з татом одразу відповідально беруться за справу, адже їм так не хочеться, щоб їхня дитина осоромилася перед усіма, особли­во перед батьками інших дітей. І замість того, щоб спробувати зна­йти підхід до дитини, зацікавити її майбутнім виступом, запевнити, що все вийде, дорослі вимагають від дитини бездоганного виконання. А якщо в дитини не виходить, вони можуть докоряти їй, вдаватися до залякувань та покарань. Дитина починає хвилюватися ще більше, у неї взагалі зникає бажання виступати. Дитину огортає страх, що її покарають або будуть лаяти, якщо вона щось забуде чи зробить на сцені щось не так. Звісно, такий стан не сприяє запам'ятовуванню і за­тьмарює святковий настрій. Навіть якщо дитині вдасться під тиском батьків зазубрити вірш, на сцені може статися конфуз — дитина завмре і від хвилювання в неї «відбере мову».

Репетиція чи дресирування

      Репетиції свят у дитячих садках часто нагадують радше дреси­рування, аніж радісну підготовку. Безперечно, у такій ситуації багато залежить від педагогів, музичних керівників та інших дорослих, які працюють із дітьми. Та на жаль, у деякого з них ліпше виходить за­лякати дитину та навіяти їй почуття невпевненості в собі, ніж допо­могти розкритися і вивчити, наприклад, танок.

      Якщо дитина відмовляється брати активну участь у дитячому святі, це ще не означає, що вона соціально неадаптована або не може виступати. Не треба намагатися в будь-який спосіб змушувати її ви­йти на сцену. Ліпше спробувати розібратися в причинах відмови та хвилювання дитини. Можливо, в неї зникло бажання виступати ще під час репетицій.

      У дитячому садку розпочали підготовку до проведення свята: розподілили ролі між дітьми, роздали їм слова. Марійка також отримала роль і слова, які мала вивчити, та за кілька днів захво­ріла. Повернувшись після хвороби, дівчинка знала і свою роль, і слова, тому було вирішено, що вона таки виступатиме. Упро­довж часу, що залишився до святкового заходу, дівчинка опини­лася в центрі уваги. Із нею окремо проводили репетиції, показу­вали, звідки вона має вийти, де стати. Репетирували ті епізоди заходу, в яких дівчинка мала брати участь. Надмірна увага до ди­тини, хвилювання дорослих, що щось не встигнуть, призвели до того, що напередодні свята Марійка заявила мамі, що до дитячо­го садка завтра вона не піде і виступати не буде. Мама таки вмовила дочку піти до дитячого садка, вдягти свят­кову сукню і бути присутньою на святі. Однак вмовити Марійку виступити так і не вдалося. Зранку вона повідомила виховате­лів групи про зміни в настрої дочки, проте запевнила, що обидва вірші, які мала б прочитати на святі Марійка, вона прочитає. Тож свято проходило по-особливому. Марійка від початку заходу си­діла на руках у мами. Коли прийшла черга Марійки читати вірш, мама з донькою на руках вийшла на середину зали і замість неї прочитала вірш. Усі присутні з розумінням поставилися до такої ситуації. А після свята мама подякувала педагогам, що вони до­зволили дитині не виступати і підтримали її рішення.

Як налаштувати дитину перед виступом

      Настрій дитини є визначальним моментом того, як для неї про­йде святковий захід. Страхи і переживання не додають упевненості нікому. Піднесений настрій дитини, її переконаність у тому, що все буде гаразд, сприяє вдалому виступу. Способів налаштувати дитину на позитивне сприймання подій існує чимало. Насамперед це абсо­лютна впевненість близьких дорослих у тому, що все буде гаразд, що інакше й бути не може.

Розслабити і заспокоїти

      Безпосередньо перед виступом дітям потрібно розслабитися і заспокоїтися. Для цього слід зробити кілька повільних вправ на дихання, полежати на килимку із заплющеними очима, уявляючи чарівні образи природи або казкового світу, послухати спокійну музику тощо. Під час такої своєрідної медитації потрібно налаштовувати дітей на успіх, однак у жодному разі не акцентувати їхню увагу на важливості події, в якій вони братимуть участь. Адже це може спричинити виникнення в дітей надмірного хвилювання, порушити внутрішню рівновагу. Якщо педагог помітив у дітей м’язове напруження та певні негативні емоції, він може запропонувати їм подолати їх під час рухливих вправ. Наприклад, діти можуть трішечки побігати, пострибати або ж  зробити зарядку чи гімнастику під улюблену веселу музику. Так  вони швидше позбудуться фізичної скутості, страхів і хвилювання, отримають заряд бадьорості  та гарного настрою.

Познайомити з глядачами

      Педагог обов’язково має звернути  увагу дітей на ту його частину, де сидітимуть глядачі, аби потім поява сторонніх не була для них несподіванкою, не спричинила виникнення додаткового хвилювання та не відволікала від виступу. У такій ситуації педагогу варто скористатися  методом казкотерапії. Наприклад, вигадати історію, в якій глядачі – мешканці чарівної країни, які завітали в гості до учасників свята, а місце, де вони розташувалися, - казкова галявина тощо. Така гра принесе дітям задоволення, адже завдяки уяві вони долатимуть сором’язливість, страх і хвилювання. Зрештою, пізніше це дасть їм змогу природно почуватися перед публікою впродовж усього виступу.

      Якщо дітям менше чотирьох років, то під час проведення заходу ліпше запланувати етап знайомства. Маленькі діти все одно роздивлятимуться присутніх. У цьому попереднє налаштування не допоможе. Тому ведучому варто обіграти цей момент.

«Подивіться, скільки сьогодні в нас гостей. Привітаємося з ними, поплескаємо в долоні (помахаємо ручкою, усміхнемося тощо). Вони прийшли до нас на свято. А ще вони просять нас навчити їх співати пісеньку (закликати Діда Мороза, привітатися з білочками тощо). Адже вони всі такі дорослі й не вміють цього (забули, як це робити)».

      Наведений варіант знайомства «перевертає» сприйняття дити­ною обставин і створює ситуацію її вивищення — тепер дитина не читатиме вірш перед усіма, а навчатиме цього інших.

      На перший погляд, ситуація залишається незмінною, однак ста­тус її учасників змінюється кардинально — головною стає дитина. Вона навчатиме присутніх, тож вони мають на неї дивитися. Тепер звернення поглядів на дитину стає її вимогою. Інколи такий варіант налаштування потрібен і старшим дошкільникам.

      Варіантів налаштування може бути стільки, скільки й дітей. Вибір залежить від індивідуальних особливостей розвитку кож­ного. Розуміння цих особливостей і передбачення можливих не­бажаних поведінкових проявів декого з дітей дає змогу прак­тичному психологу і педагогам віднайти оптимальні шляхи налаштування дітей на виступ — як групи загалом, так і кожної дитини зокрема.

Чого не варто робити

      Налаштовуючи дітей на виступ, дорослим у жодному разі не варто згадувати про особистий негативний досвід виступу на свят­ковому заході, навіть жартома. Це може спричинити виникнення в дітей тривожності та почуття страху, а всі докладені раніше зусил­ля будуть марними.

Психологічні прийоми налаштування та зняття емоційного напруження

      Щоб налаштувати дитину на певну подію та/або зняти емоцій­не напруження, практичний психолог (а можливо, педагоги чи бать­ки за його порадою) може застосовувати кілька психологічних при­йомів, зокрема такі:

·        авансування або передбачення;

·        зміщення акцентів.

      Ефективність психологічних прийомів залежить від індивідуаль­них особливостей дитини, тож вибір найдієвішого прийому мають зробити дорослі з її близького оточення.

Авансування

      Авансування полягає у створенні дитиною образу її успішно­го виступу. Завдання дорослих — вербалізувати цей образ.

«Я впевнена, що коли Марина Петрівна запросить Ведмедика на сцену, — ти підведешся і з високо піднятою головою вийдеш на се­редину зали».

      У такому разі дорослий не вчить «як треба», не говорить «як не треба», а виголошує «як буде», підкреслюючи свою впевне­ність у цьому і «заражаючи» нею дитину. Упевненість дитини — це «Я це знаю».

Хлопчик, який гратиме роль Ведмедика, знає:

·        КОЛИ — коли Марина Петрівна запросить;

·        ЩО — підведеться і вийде;

·        ЯК — з високо піднятою головою;

·        КУДИ — на середину залу.

      Найліпше це проговорювати мимохідь, поміж іншими справами, навіть коли дитина зайнята чимось.

«Уявляю собі, як ти гарчатимеш, показуючи Ведмедика. Усі од­разу зрозуміють, що його варто остерігатися. А тоді ти голосно прочитаєш вірш. А про те, що після цього треба вклонитися, ти знаєш. Насамкінець повільно підійдеш до свого місця і сядеш на стільчик».

      Далі дорослий має так само вербалізувати процес виступу, ство­рюючи його образ, розподіляючи його на частини.

Спершу —

·        ЩО — продемонструвати, як гарчить ведмедик;

·        ЯК — так, щоб всі зрозуміли, що його варто остерігатися.

Далі —

·        ЩО — прочитати вірш;

·        ЯК — голосно.

Опісля —

ЩО — вклонитися.

      Варто зауважити, що дорослий максимально зміщує акцент із проблемного для дитини етапу — поклону після виступу — ніве­люючи його звичне значення, — крапка у виступі акцент, який може затьмарити весь виступ. Дорослий не вчить, він знову виражає впев­неність, що буде так, як треба.

Насамкінець —

·        ЩО — підійти;

·        КУДИ — до свого місця;

·        ЯК — повільно;

·        ЩО — сісти на стільчик.

Зміщення акцентів

      Ще одним універсальним психологічним прийомом, який дає змогу відволікти та розслабити дітей, є бесіда. Таку бесіду присвя­чують тому, що відбудеться вже після знакової події, тобто після виступу. Наприклад, це може бути бесіда про колективну прогулян­ку парком, катання на атракціонах, запуск повітряного змія, виду­вання мильних бульбашок тощо.

      Цей прийом зміщує акцент із важливих, проте складних і три­вожних, таких, що лякають, моментів — виступу, страху помилитися тощо — на приємні, радісні та захопливі. Він мінімізує страхи дитини, а її уяву спрямовує на веселощі, тобто дитина сконцентрована не на тих моментах, яких вона найбільше боїться, а на очікуванні приємних.

      Після виступу дітей на святковому заході, незалежно від того, як вони проявили себе — вдало чи не дуже, — їх неодмінно треба похвалити. Це надасть дітям почуття впевненості та віру у власні сили, адже саме завдяки таким виступам вони отримують свій пер­ший досвід спілкування, вияву ініціативи та самостійності. А це, зре­штою, потребує щирої підтримки та уваги збоку дорослих.

Як підготувати себе та дитину до свята

Рекомендації для батьків

·        Замисліться, чому для вас так важливо, щоб дитина виступила? Ви прагнете, щоб дитина отримала задоволення від участі у святковому заході, чи вами керує батьківське самолюбство? Помилково вважати, наче те, що добре для вас, добре й для дитини.

·        Запитайте себе, чи зобов'язана ваша дитина вчити вірші, зображати метели­ка або танцювати навколо ялинки? Адже від цього не залежить її майбутнє, і не мають залежати й ваші з нею взаємини. А змушуючи дитину робити те, що їй не до вподоби, ви навряд чи зробите її більш упевненою в собі.

·        Не залякуйте й не шантажуйте дитину, намагаючись змусити її вивчити напам'ять вірш чи пісеньку. Свято не має перетворюватися на засіб маніпуля­ції, а подарунок — на засіб педагогічного впливу.

·        Ставтеся до підготовки до свята простіше. Не загострюйте ситуацію, не на­бридайте дитині домашніми репетиціями та повчаннями. Якщо перетворити нудне заучування на захопливу гру, дитині самій стане цікаво.

·        Пам'ятайте, не всі діти створені для сцени. З одного боку, слід вчити дитину виступати, а з другого — неможливо зробити це за кілька днів до свята.

·        Намагайтеся знайти час, щоб відвідати святковий ранок за участю своєї дити­ни. Адже маленькі діти виступають не перед аудиторією, а насамперед перед своїми батьками. Зверніть увагу: коли ваша дитина виступає, вона дивиться вам у вічі, шукаючи підтримку та схвалення. А тепер уявіть, що їй нікому буде дивитися в очі.

·        Не забувайте: незважаючи на те, що свято буває нечасто, це не означає, що дитина має, як дорослі, веселитися до знемоги. Дозвольте їй бути самою собою, навіть якщо для дитини найліпшим святом буде можливість тихенько відсидітися на стільці до кінця святкування.

Практичний психолог: дитячий садок № 2/2014 стр.33  Автор Інна Литвин, Катерина Нікуляк 

КАЗКИ ДЛЯ АДАПТАЦІЇ ДO ДИТЯЧОГО САДОЧКУ

КАЗКА №1

Одного разу Зайчик і мама-зайчиха йшли в дитячий сад. Зайка дуже переживав і засмучувався, що мама його не забере ввечері з дитячого садка.
Він весь час запитував: мама, а ти ввечері мене забереш?
- Звичайно, заберу тебе, Зайка. Я обов'язково прийду за тобою після роботи.
Але зайка все ніяк не міг в це повірити і питав все знову і знову.

Випадково ця розмова почув Слоненя. Він ходив у ту ж групу, що і зайчик і запитав у Зайчика на прогулянці:
- Зайка, невже Ти боїшся, що мама тебе не забере додому?
- Так, я дуже боюся, що мама залишить тут мене - відповів Зайчик.
На це Слоненя сказав: Ти чого, Зайка. Такого не може бути. Всіх діток ввечері забирають додому мами і тата. Вночі дитячий сад абсолютно порожній. Тільки вранці приходять дітки.
Зайка запитав: Зовсім-зовсім порожній?
Слоненя відповів: Зовсім-зовсім. Дітки тільки вранці приходять в садок.
Ось давай з тобою ввечері подивимося, заберуть абсолютно всіх діток додому.

Коли ввечері зверятки повечеряли, то Слоненя і Зайченя стали чекати, кого ж заберуть першим. У цей день першу забрали кішечку. За нею прийшла мама. Потім забрали ведмедика, левеняти, білочку, кролика, мишку і пінгвіна. Всі були дуже раді, що за ними прийшли мама і тато. Кого ж забрали останнім, Слоненяті і зайченя не вдалося подивитися. Так як за ними теж прийшли мами. І вони з радістю побігли додому. Зайчонку так подобався цей момент, коли мама його забирала ввечері додому. Він був такий щасливий і ввечері розповідав мамі, що ж у нього сталося цікавого за весь день в дитячому садку.

КАЗКА №2

Казка про те, як Алла полюбила в садок ходити

Перш ніж розповісти дитині нашу казку, ненав'язливо дізнайтеся у нього, в яку іграшку він любить найбільше грати в дитячому саду. Потім замініть на неї кубики, а замість дівчинки Інни підставте ім'я будь-малятка з групи вашої дитини. Якщо ви розповідаєте казку хлопчикові, то героїв казки теж зробіть особами чоловічої статі.

- Мама, ну мама !!!! Я більше не хочу ходити в дитячий садок, - просила маму Алла. - Давай залишимося вдома! Ну давай!
- Добре, - відповіла мама.
І з цього моменту Алла перестала ходити в дитячий сад. Так минуло два тижні. Одного разу Аллочка з мамою пішли разом в магазин за продуктами.
- Алла, Алла, привіт! - Долинуло десь збоку.
Дівчинка озирнулася і побачила Інну.
- А ти чому в дитячий сад тепер не ходиш? - Запитала Аллу Інна. - Ми, всі хлопці, так тебе чекаємо! А ще у нас біда трапилася! Пам'ятаєш кубики, в які ти любила грати? Вони вчора пропали. Ми вже все обшукали, ніде їх немає!
- Як пропали? - Заметушилася Алла. - Де ж вони можуть бути?
- Не знаю, - сумно відповіла Інна. - Ну так що? Ти завтра прийдеш?
- Прийду, обов'язково прийду, - задумливо сказала дівчинка.

На наступний ранок Алла сама прокинулася дуже рано і попросила маму відвести її в садок. Прийшла, привіталася з вихователькою і хлопцями і відразу пішла улюблені кубики шукати. У шафі їх немає, під шафою теж ...

- Кубики, ну де ж ви? - Сумно запитала Алла.
Але вони так і не з'явилися.
Увечері мама прийшла забирати доньку додому. Аллочка одяглася і вони пішли. Йдуть через парк, дощик мрячить.
Раптом Алла бачить, що її улюблені кубики на мокрій і холодній лавці лежать.
- Мама, дивись! - Вигукнула дівчинка. - Там кубики з нашого дитячого садка лежать! У тебе немає пакета? Я хочу їх забрати і завтра назад в садок віднести.
Мама дала доньці великий пакет і, дівчинка відразу ж кинулася збирати з лавочки різнокольорові кубики.
- Ех, кубики! Як же ви тут опинилися? Хто вас сюди приніс?
- Привіт, Алла! Зраділи іграшки! Ми такі раді тебе бачити! Нас сюди ніхто не приносив! Ми тебе чекали-чекали, а ти все до нас в гості в садок так і не приходила. Ми дуже засмутилися і пішли тебе шукати, але загубилися.
- Ось воно що! - Засміялася дівчинка! - А я вас сьогодні весь день в групі шукала! Ви більше не тікайте! Я тепер обов'язково в садок буду ходити!

А вночі Аллі приснився сон, як вона разом з вихователькою і іншими хлопцями розучувала пісню для мами на свято 8 березня, як на Новий Рік їм дарували подарунки, як весело вона грала з хлопцями, як побудувала велику фортецю з кубиків і багато-багато іншого.

Вранці, прокинувшись і збираючись в садок, дівчинка подумала:
- А в садку добре!
І, взявши пакет з кубиками, радісно побігла наздоганяти маму.

КАЗКА №3

Жили-були в лісі різні звірі

В одному будинку жила сім'я ведмедів: тато-ведмідь, мама-ведмедиця, ведмежа Мишко. В іншому будинку жили зайці: мама-зайчиха, тато-заєць, старенька бабуся Зая і маленький зайченя. А в третьому будинку жили лисиці: тато, мама і дочка-лисичка. А ще жили в лісі Вовчиця з Вовченям, Мишка з Мишеням і багато інших звірі, великі і маленькі.

Поки малюки не підросли, вони грали кожен біля свого будиночка, у своїй норки або у свого лігва. Але ось стали вони постарше, і батьки вирішили, що пора дітям один з одним познайомитися, щоб було їм веселіше грати. І влаштували в лісі дитячий сад для звірят! У вихователі покликали мудру тітоньку Сову, щоб вона навчила дітей дружити.

Знайшли звірі в лісі відповідну галявинку, де малюки могли б разом грати, зробили загородку, поставили ліжечка та столики, принесли побільше іграшок і привели туди своїх малюків. Одні звірята, як тільки побачили нові іграшки, з мамами попрощалися і побігли грати. А Зайчишка маленький злякався, притулився до матусі і відійти від неї боїться. Малюків багато, всі бігають, грають, а маленький Зайка все стоїть і стоїть біля мами.

Побачила це тітонька Сова, але не стала зайченя лаяти, а дозволила йому в перший день побути в садку разом з мамою. Зайчик до мами на ручки заліз і звідти дивився, ніж інші займаються. Тут Мишеня захотів в м'ячик пограти, а як одному-то? Став Мишеня зайченя м'ячик катати, а Заинька взяв м'ячик і Мишеняті покотив. Бачить мама-зайчиха, що подружилися дітки, грають разом, м'ячик катають і сміються. «Ну, малюк, пора йти»! - Через якийсь час сказала мама-зайчиха. «Ні, мам, я краще тут пограю, а потім ти за мною прийдеш».

Домовилися, що в перший день мами заберуть малюків після обіду. Ось звірята пограли, погуляли і сіли за стіл обідати. Зайка швидко свій обід схрумкал, а ведмежа сидить і чекає, хто його з ложечки погодує. Підійшла до нього тітонька Сова, показала, як ложку тримати, і став Мишко потихеньку сам кашу їсти. Лапки у нього незручні, але намагається ведмежа, пихкає! «Я, - каже, - тепер і вдома буду сам є! Адже я вже великий! ».

Після обіду діти віднесли посуд і стали збиратися додому. За зайченя бабуся прийшла, за Лисенком - тато, за Мишко - мама-Ведмедиця. Всі дітлахи розійшлися дуже задоволені. Деякі навіть йти не хотіли, але тітонька Сова сказала, що на ніч дитячий сад закривається, і зараз кожен піде до себе додому, а завтра вранці вони знову зустрінуться і будуть разом грати.

З тих пір в лісі так і повелося: найменші сиділи по нірках з мамами, а ті, хто постарше, приходили до тіточки Сови в дитячий садок. У кожного малюка там був свій шафку для одягу і своя ліжечко, де малюк спав після обіду. Вечорами мами забирали діточок додому, а садок на ніч закривався.

Як працювати з казкою:
Зіграти в цю казку з іграшками.
Розповісти, як самі ходили в дитячий сад (чим любили займатися в дитячому саду, улюблені ігри і заняття в дитячому садку, з ким дружили).
Розглянути з дитиною свої дитячі фотографії, в дитячому саду.
Проілюструвати і оформити у вигляді книжки-малятка. vk.com/zaykinaskazka

КАЗКА №4

Як Марина в садок ходила

Жила - була на білому світі дівчинка Марина. Було Марині три рочки, і вона страшенно не любила ходити в дитячий садок. Щоранку просила вона батьків дозволити їй залишитися вдома. Батьки дуже засмучувалися від таких слів дочки.

І ось одного разу мама дозволила Марині залишитися вдома. День будинку тягнувся якось незвично довго. Дівчинка тинялася з кутка в куток, грати з іграшками їй набридло, від телевізора вона втомилася, а просити маму пограти з нею або сходити погуляти, їй не хотілося. І наступного ранку Марина погодилася піти в сад.

Коли вона зайшла в групу всі діти закричали:
- Ура! Марина прийшла! Чому тебе вчора не було? Ми всією групою ходили в цирк! На веселе подання! Було так здорово!

Прикро стало Марині: адже їй так сумно було вдома, коли її друзі були в цирку.

Довго чи недовго ходила Марина в садок, а стала пручатися знову. І на цей раз мама дозволила доньці залишитися вдома. І знову тягнувся день, і здавалося дівчинці, що він ніколи не закінчиться.

На інший день Марина повернулася в садок. Хлопці навколо знову обговорювали щось цікаве.
- Марина! Ми всією групою їздили на дитячу залізницю і там каталися на поїзді ... а потім гуляли по парку! .. А в парку зустріли білочку! ... А в дитячому поїзді є зручні столики ... а хлопці-провідники розповіли веселу історію ... а поїздом керував теж хлопчик, йому всього 13 років! ... - захлинаючись розповідали хлопці.
До сліз стало прикро дівчинці: як же так, знову вся група раділа і обговорювала цікава подія, а до Марини нікому не було діла ...

День за днем ​​Марина знову ходила в садок. Довго чи коротко, тільки знову Марина маму просить: «Мамо, можна я вдома на денечек залишуся?»
- Залишайся, - відповіла мама, - але пам'ятай, що це було твоє рішення.

Коли Марина через день знову з'явилася в групі, то побачила, що на поличці стоять дуже красиві фігурки з пластиліну - і зайчик там, і лисичка, і ведмежа! ..
- Ой, краса-то какая !!! - Захоплено завмерла Марина.
- Дивись, Марина, цього зайчика я сама зліпила! - Сказала дівчинці подружка Оксана, вказуючи на того самого зайчика, який так сподобався Марині, - до нас вчора спеціальний учитель приходив і показував, як це зробити! А це ведмежа Андрушко зліпив, он ту лисичку - Танюша.
Чи не витримала Марина - заплакала: «Ну чому ж я завжди все найцікавіше пропускаю !? Не буду більше садок пропускати! »

З цього самого дня Марина завжди ходила в дитячий садок, і навіть якщо хворіла, то завжди намагалася швидше вилікуватися, щоб не пропустити чогось цікавого.

КАЗКА №5

Казкотерапія для дітей, які переживають період адаптації до дитячого садка, допоможе впоратися зі стресом. Тому прочитайте дитині казку про хлопчика Славіка, який не хотів ходити в дитячий садок. Діти ідентифікують себе з головними героями казок, тому слухаючи історії про хлопців, схожих на них, їм легше боротися зі своїми страхами та переживаннями. Тому якщо Ви читаєте казку доньці, то замініть головного героя на дівчинку (наприклад, Соню), а залізницю на будиночок для ляльок.

Жив-був маленький хлопчик Славік. Славік жив з мамою і татом. Мама і тато його дуже любили, грали з ним, годували його, читали йому книжки і розповідали казки. Найбільше на світі Славік любив грати в іграшки! У нього були машинки, кубики, м'ячики і навіть кольоровий папір і пластилін! Але Славик завжди хотів мати залізну дорогу. Таку, по якій їздять потяги. Тільки Славко був маленький і не знав, як розповісти батькам про залізницю. Доводилося грати в машинки і кубики! І Славік це із задоволенням робив.

Одного ранку, Славіка розбудив тато і покликав його на кухню. На кухні мама готувала сніданок. У Славіка в тарілці лежала каша (яку він не дуже-то любив) і ягоди з варення (яким він дуже навіть любив ласувати). Славік почав возити по тарілці ложкою - виходили гарні розводи. Але батьки не дали Славіку помилуватися на підсумкову красу. «Сьогодні потрібно поквапитися», - сказала мама. «Ти сьогодні йдеш в дитячий сад!», - Оголосив урочисто тато. Славік не хотів йти в дитячий сад. По-перше, він не знав, що це таке ... По-друге, сьогодні його чекали його іграшки. Він хотів побудувати будиночок з кубиків, покатати всі свої іграшки на машинках, розфарбувати картинку, яку він почав малювати на шпалерах поруч з батареєю. Але батьки не хотіли нічого слухати: «Нам треба на роботу! Чи не залишишся ж ти вдома один? ».

Славіка причесали і одягли. Хоча Славік і так умів сам одягатися. Було прикро. Невже його тепер завжди будуть одягати дорослі? По дорозі в садок тато пояснював Славіку, що в садку буде тітка-вихователька, а також інші хлопці і багато іграшок. У дитячому садку Славіку не сподобалося. Кімнатка була маленька, в ній стояли шафки з картинками, дітей не було, і іграшок теж! Однак на зустріч вийшла вихователька: «Здрастуй, Славік! Мене звуть Ірина Іванівна. Я тебе чекала. Ось твій шафка, роздягайся швидше! ». Мама розділу Славіка. Славік знову здивувався: він же може це робити САМ! Потім мама сказала: «Ну, все, Славік! Тепер ми з татом йдемо на роботу, а ти залишишся тут. Ми за тобою повернемося ввечері. Не сумуй!". Тут Славік зрозумів, що він не хоче залишатися без мами і тата в дитячому саду. Крім того, він не хоче залишатися тут до самого вечора з Іриною Іванівною. Що він буде робити? Всі його іграшки залишилися вдома! Славік зрозумів, що він буде дуже-дуже сумувати, і вирішив дати зрозуміти це батькам. Славік заплакав! Ну так! Хлопчики не плачуть. Але в таких ситуаціях хто завгодно заплакав би! Мама і тато злякалися. Славік подивився на них і побачив, що якщо він заплаче голосніше, вони його заберуть додому. Славік набрав повні груди повітря і приготувався видати «Ааа !!! Чи не пойдуууу !!! Чи не хочуууу !!! Мамааа !!! Хочу до тебеееее !!! ». Але тут в кімнатку вбігли дівчинка і хлопчик. Вони грали у великий червоний м'яч. Славік заглянув в кімнату, з якої вони вибігли, і побачив там ще хлопців. І ще він побачив багато іграшок. Славіку стало цікаво. Він забув на час про маму і тата і пішов досліджувати нову кімнату. Там були столики, стільчики, кубики, книжки, ляльки, м'які ведмедики і зайчики, а посередині кімнати ... Посередині кімнати стояла велика залізна дорога. І хлопчики возили по ній паровозики! Славік підбіг до хлопчиків. А Ірина Іванівна дала йому маленький паровозик і запропонувала пограти з хлопцями. Звичайно, Славік з радістю погодився! Ту-ту! Паровозик їде! Їде в далекі краї! А за ним - паровозик Максимка і паровозик Юри. Славік знайшов собі нових друзів! Вони пограли в паровозики, потім поїли знову кашу, потім пішли гуляти і на прогулянці побудували з піску гараж! А коли за Славіком прийшли мама і тато, Ірина Іванівна читала всім хлопцям цікаву історію про маленького хлопчика, який не хотів йти в дитячий сад. І цього хлопчика теж звали Славіком!

Обговоріть з дитиною, що йому запам'яталося з казки. Що йому сподобалося? Що не сподобалося? Нехай малюк придумає, як розгорталися події на наступний день. Чи хотів Славік в дитячий сад? Що він там робив?

Зайка Розвивайка:

vk.com/zaykinaskazka